сцени в ХНУМ ім. І.П. Котляревського.

Студенти мого університету влаштовували поетичні читання в арт-кафе. Хтось грав свої пісні на гітарі, хтось читав вірші. Це була чудова можливість показати себе і побачити творчих особистостей з інших навчальних закладів.

Пізніше я дізналась, що в Харкові ще є літературний слем. Проте нікого я там не знала і це був для мене шок. Адже там вже своя сформована андеграунд тусовка. Люди різного віку і соціального статусу. Було трохи важко, адже в мене були тільки ліричні вірші про кохання, а слем все ж таки має свій власний характер. Три раунди по три хвилини, де ти вільно можеш читати все, що завгодно. Тоді мені вдалося потрапити в півфінал. Це для мене було досягненням. Але страшно. Я розуміла, що не зовсім формат для такого заходу. І повернулась до слемів тільки за два роки. Але вже іншою. І з більш брутальною, чіткою і ритмічною поезією. Завдяки слему я знайшла свій власний стиль – емоційний, рішучий, і музикальний. Згодом після безлічі виступів я зрозуміла, що моя поезія не може бути надрукована в книжках, адже вона обов‘язково потребує вимови автора.

В Харкові було безліч і інших поетичних заходів. І в барах, і в кав‘ярнях і в арт-просторах. Недарма кажуть, що Харків – це культурна столиця.

Всюди де була можливість, я читала. Я постійно писала і читала.

Щоб не відбувалося в моєму житті, або ззовні, якщо це дуже зачіпало мою психіку, я не мала жодного іншого варіанту як це пережити, окрім тільки написати вірш або прозу. І одразу ж шукала можливості де б виступити. І ці можливості завжди були. В Харкові безліч було майданчиків для поетичних виступів. Різних форматів, жанрів, характерів. І всюди різні люди. Поезія зачіпала всіх.

Я з Харкова почала їздити на різні фестивалі і заходи по всій Україні.

Пізніше переїхала жити в Київ. Там знайома, з поетичного руху в Харкові, познайомила мене з київськими поетами. А там то само, що і в Харкові. Заходиш в Facebook і тобі висвітлюється безліч поетичних заходів від різних організаторів. Насправді, дуже і дуже багато. Я в Києві не мала часу на роботу, я займалась виключно мистецтвом. Вдень це відвідування галерей, виставкових зал, ввечері це або відкриття якогось нового арт-простору, або якась поетична вечірка, або техно вечірка з поезією, або музичний концерт з поетами. Можно було прийти на рейв, але зібрати навколо себе людей – просто читаючи вірші. І їм цікаво. І це завжди нові знайомства. Це нереальний нетворкінг. Згодом одна поетична спілка студентів запросила мене в якості режисера, адже вони хотіли створити цілий поетичний театр. Ми над цим працювали і мали свого глядача.

В Києві, на якомусь зі своїх виступів, я познайомилася з організаторами Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Студентська Республіка». Це місце, где свідома молодь працює над тим, аби знайти шлях до процвітання України. І власне на цих Всеукраїнських фестивалях я була запрошена як режисер і також очолювала там поетичний рух.

В Києві мої друзі також організовували стихійне читання простонеба. Будь-який охочий міг підійти і прочитати власний вірш, аби улюбленого поета. Це було завжди вільно, доступно для кожного.

Поезія в Україні – це не тільки про вірші. Поезія в Україні – це про свободу. Будь-де, будь-коли, будь-хто може стати і почати читати вірші. Це є норма. В кожному містечку України є власний поетичний рух. Багаторазово я була переможцем слемів, в них є фінансова винагорода – це кошти, які забрані за вхід на захід. Але там переможця, який отримує кошти – обирає сам глядач. І це круто. Це була жива поезія. Завжди можна підійти і поспілкуватись з тим поетом, який тобі сподобався. Можна було об‘єднуватись в різні групи, разом організовувати свої заходи. Все було дуже просто, легко і від серця. Ми цим жили. Ми всі були дуже дуже різні. Проте нас об‘єднувала поезія і вона була доступна кожному.

Сьогодні в нашій країні війна. Проте поезія пишеться. Я наразі знаходжусь в Польщі, також пишу вірші і готуюсь до сольного виступу. Маю надію, що знайду і тут поетів, які змушені були виїхати. З моїх знайомих, нажаль, тут нікого немає.

Проте. Проте, незважаючи на такі часи, ті хто в Україні і переїхали в більш-менш безпечні куточки – продовжують організовувати читання. Простонеба у Львові, десь позакутках в Києві, хтось з власного балкону знімає вірші в інстаграм. Життя іде.

Поезія наразі дуже болісна. Кожне слово виписуєш наче лезом по тілу. І часами хочеться просто вийти на площу і кричати ридаючи від болю, від відчаю, від знесили.

На початку війни не було жодних слів. Ані до вимови, ані до написання. Всі теми і вірші здавалися такими безглуздими і безсенсними в цей час. Все втратило будь-який сенс. Ніхто нічого не писав. Вся поезія загубилась серед постійних репостів і молитв про допомогу. Писати можно було тільки одне слово «допоможіть». Згодом з’явилося «почуйте». І ось це «почуйте» залунало і в віршах.